Як Тарас Шевченко передбачив кризу української музики 150 рокiв тому


0 103 48

Далеко не всі знають, але Тарас Шевченко був не просто першим українським прообразом гіпстера. Він також багато листувався з українським письменництвом, європейськими культурними діячами та меценатами, духовними гуру та містиками. Серед його кореспонденції ми знайшли лист до Ріхарда Вагнера. В ньому Тарас Григорович, великий поціновувач статті Вагнера «Die Kunst und die Revolution» («Мистецтво та революція»), намагався запросити німецького композитора з лекціями до Києво-Могилянської академії. Кобзарю дуже боліло за деякі хворобливі особливості розвитку вітчизняного мистецтва, і він дуже хотів, щоб приїзд Вагнера посприяв його певному культурному «оздоровленню» і взагалі став новою точкою відліку. Лист передали через Карла Брюллова, але відповіді Вагнера, нажаль, Шевченко так і не отримав. Проте есеїст Юрій Меженко знайшов цього листа у хліву маєтку когось з українських буржуа (вочевидь, від дуже довго шукав цей текст через свою схильність бути трудоголіком). Він, як критик та бібліограф, критик та основоположник груп “Музагет”, переписав листа, адаптувавши його до реалій кінця десятих років двадцятого століття та видав у тексті “Творчість індивідуума і колектив”.

Як не дивно, цей текст сторічної давності передбачив та окреслив сьогоднішні проблеми не гірше, ніж сьогоднішні аналітики. Адаптувавши частину статті до 2К19, отримали таке:

…Натовп, що ігнорує старе й намагається утворити нові цінності, більш вартісні, з його кута зору, не хоче визнавати старих, нібито доказаних аксіом, на яких будувалась психологія творчости минулого, мабуть, і вузько класового, але все-таки прекрасного, особливо зараз, під час болючого страждання від нудьги та застою і майже абсолютного ігнорування здобутків так званої «андеґраудної культури» 90-их. Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще не чуване і ніким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до стями від того нападу мережевої культури на всі звичні схеми і формули успіху, на яких зараз наліплено етикетки з плямуючим написом— «ти не пройдеш», не можуть подолати цю товщу інфоприводів, не можуть знайти того, що зветься «внутрішнє самовиправдання творчости» (чому я маю цим продовжувати займатись?). І чи можна докоряти мистцеві в тому, що сьогоднішній рух, зруйнувавши його рожеві мрії про стадіони, покинув його у ФБ-пустелі й поставив такі тяжкі алгоритми для просування, що тільки великим напруженням своїх медіа сил, і не завжди тільки них, особа може деякою мірою дібратися до слухача та подолати стіну. Трагедія сучасного поета, трагедія мистця — це трагедія тієї культури, що надто дорого цінувала сама себе і яку дуже низько поцінував власний народ. Народ, який став критиком і цінувателем, не пізнав себе в тому мистецтві, котре про нього стільки балакало й плело стільки нісенітниць, що він рішуче його зрікся і не тільки просто одмежувався від нього, а навіть з легким серцем сплюндрував у ФБ-коментах, і треба визнати, що, плюндруючи, доходив до блюзнірства/срачу. …Природна й нормальна постановка питання про мистця, перебуваючого трагедію минулих помилок, вимагає вирішення в першу чергу самого головного питання, яке можна схарактеризувати тою назвою, що я дав своїй статті.

…Індивідуальність (себто те, чого так прагнуть усі мистці) сама собою передбачає колектив, без якого індивід перестає бути індивідом і стає одиницею… Мені вважається потрібним зв´язати два поняття — колективу й індивідуума, які тісно зв´язані в понятті творчости, хоч і індивідуальної, проте не позбавленої тих психологічних моментів, які споріднюють дві повсякчасно ворожі сили. Так є збудований наш людський світ і наша людська культура, що виникла з бойовиська двох стихій — колективу й індивіду. … Кожен гурт/артист — це лише момент, що проходить у своїй музичній особливості на загальному тлі свого музжуру, який живе своїми лайками, своєю відвідуваністю/переглядами, трафіками, які складалися роками і які, тому що вони будуються на хайпі, не можуть бути порушеними. Бо ми ж знаємо, що хайпологічна революція завжди є наслідком божевілля і що можлива лише еволюція популярності. Таким чином, психологія музжуру — видання — це щось тривке, стале і не легко підлягає впливам чужим, зовнішнім. Навпаки, кожне видання завжди виявляє непереможне бажання впливати на других.

…Трагедію музіндустрії переживе завжди той народ, якого зречуться його творчі індивідуальності і, відкинувши зі зневагою стихію, стануть лицем до західного й насильно насаджуватимуть, не вважаючи на психологію й світогляд народу…

Таким чином, у відношенні колективу до творчости можна відзначити два моменти, обидва однаково прикрі. Перший — це замах несвідомого натовпу, що не має свого обличчя, на індивідуальність. Другий момент ставить питання значно ширше. Я бачу в ньому перемогу матеріяльної культури над духовною, власне не перемогу, а настирливі, уперті намагання й перші бойові кроки.

…Зміст здушений формою, яка знає лише матеріяльний бік життя і принципово нехтує духовним; машинність, штамп, загальні мірки повільно просотуються в наше ФБ, потім приятельсько-тусовочне, потім персональне життя і нарешті беруть у полон усю душу індивідуума, пропонуючи йому замість важкої творчої роботи творчість колективну і заздалегідь ухвалену пошлість/хайп. Цей факт є страшний, бо ми багато вже маємо ознак того, що творчості в мистецтві загрожує небезпека. Матеріяльна культура (ми кажемо не про матеріяльний добробут, а про самий потяг, про той принцип, який ставить собі зараз людність, котра воліє іти шляхом переважно конкретно раціональним, нехтуючи абстрактною філософічною думкою) зараз остільки заполонила психологію мистця, що самі абстрактні форми мистецтва, як поезія і особливо музика, вже засмічуються машинністю й фабричністю. Згадаймо появу «нової української музики» 2014-2015 рр., що не витримала вражіння від своєї «першості» й заглохла, і останнє слово нинішніх музичних новинок, в яких є все — і фестивалі, і піар, і почесті медіа, і якісний запис, лише нема музики як такої…

…Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли відчує свою спорідненість/взаємодію з музжуром, який не буде нехтувати про нього, а який відкопає і поділиться з народом довгеньким списком ноунеймів. 

 

P.S. Треба зробити так, щоб все вищесказане не стало адаптацією адаптації для наступних поколінь. Однак для цього потрібно чути один одного. Як казав ще один письменник та есеїст того часу: «Ми віримо, що вона («молода» молодь), яка гряде, утворить могутній ренесанс, піде нарешті тим шляхом, що його вказує історія».

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.