Олександр Пономарьов любить тільки себе | ПОТОП #19


0 31 0

Коли Джеймсу Блейкові було вісім років, Олександр Пономарьов випустив перший альбом «З ранку до ночі». Згодом так він назвав свою студію звукозапису/музичне видавництво з приставочкою «Records». Уся його подальша дискографія доступна хіба на торрентах, натомість нам пропонують збірник найкращих треків та нові композиції а-ля «Я люблю тільки тебе» розливу 2017-2018 з усіх стрімінгів. Останні, мабуть, по колу крутяться музичними телеканалами та вдало заповнють інтер’єрну порожнечу фастфудів.

Для Пономарьова нульові були вершиною – його як і медіаперсони (мільйон премій «Чоловік Року» та «Золота Жар-птиця», Народний Артист України і т.д.), як і музиканта. Останнє, звісно, сумнівно – якщо на своїх ранніх альбомах Пономарьов шукав формулу, то після «Я люблю тільки тебе», народного бенґера, лавочку можна було б закривати. Але він продовжує робити одне і те ж з кінця нульових, знімати дурні для свого віку кліпи та боготворити у них стереотипізованих жінок (при цього граючи на білому роялі та рахуючи гроші за виступи у турах регіонами).

Образ молодого Пономарьова кінця дев’яностих-початку нульових – це доволі дивна суміш хулігана з братами за спиною та романтика, який перш за все хоче любити та віддати комусь частину себе. І ніяк не соромиться поетичних формулювань, які ми зараз називаємо «поганою лірикою». Постійні самоповтори, намішані на метафорах та порівняннях – це метакохання, якому не потрібно пояснень. Зараз ми навряд би повірили у його слова, ніхто у світі пост-усього не буде співати про білу хмару і чорну хмару та польоти у височінь.

Біла хмара наступає,
Чорну хмару проганяє.
Я іду тобі назустріч,
Ти летиш у височінь.
Я іду, іду, іду я,
Серце, дай мені вогню.
Я прийду, прийду до неї,
Все тому, що я люблю
(Серденько Моє, 1997)

Власне, тому і не можемо, бо у 2018 Пономарьов (що дотепно, після тривалої перерви) видає майже те саме, тільки у набагато гіршій музичній традиції пострадансього радіоформату.

Ти — найкраща на землі!
Як в морі кораблі
Зійшлися, щоб не розійтись
Тільки ти —
Найкраща серед всіх!
І точно я не з тих,
Хто зможе зрадити колись
Тобі!..
(Найкраща, 2018)

Зв’язку поколінь в українській музиці або немає взагалі, або він настільки тонкий, що простежити його неможливо без завантаження альбомів, відкопування касетних буклетів та перегляду усього, що можна знайти на каналі «Території А» на ютюбі. Але є один висновок, який сам по собі Пономарьов ніколи не розглядав у своїй творчості (бо якби розглянув, навряд би ми бачили це нице падіння великого артиста).

Седбоїв, які співають про нещасне кохання – достатньо. Реперів-седбоїв, які читають про нещасне кохання – також достатньо. Пономарьов спалахнув у не надто комфортні для людей часи – на зламі міленіума пострадянська реальність тільки починала виходити з економічної та соціальної кризи. Можливо тоді простота та наївність потрібні були як ковток свіжого повітря, ніби завтра настане кінець світу і потрібно якомога швидше зізнатись комусь у своїх почуттях. Зараз життя вивернулось у інший бік, і якби Пономарьову вдалось після вершини, а потім тривалої паузи, переосмислитись у новому світі (а потрібно було всього то перейти на темну сторону! Втопитись у сумнівах та видавати ліричні шедеври на контрасті з тепер уже яскравим світом, який сам по собі гнилий та сірий), можливо ми б не думали про Джеймса Блейка, коли хотіли б почути його темну сторону.

Але Пономарьов, крім того, що втратив цю можливість для себе, втратив її для інших артистів – тут і обривається звязка поколінь, а так як старий прикладу не дав, кожного разу потрібно придумувати (запозичувати) десь з інших країв. Ніхто не хоче бути як Пономарьов, тому що його шлях обірвався там, де мав піднятись на зовсім інший рівень.

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.