Гурт Х відправляється в український тур (засновано на реальних подіях) | ПОТОП #27


0 29 1

Будильник видає періодичні сигнали уже хвилин п’ятнадцять, я все ще не можу знайти сили скинути ноги на землю, щоб хоч якось встати на них (і нарешті прокинутись). Вчора зранку я, покритий шарами плацкартного духу, ледь дошкандибав від зупинки до квартири, хоча якихось 15 годин тому їхав на таксі до вокзалу.

Поки відчуття запізнення на роботу не виникло, перевіряю телегу й інстаграм, де завалялись якісь сповіщення. Вони, зрештою, ніколи не перестають писати. «Коли наступний концерт?», «Бля, жаль так мало людей було», «Дякую, що приїхали» поміж інстасторіз, які автоматично летять собі в репост. Just pretend beeing successful.

«Чуеш, скільки ти разів затупив?» після кожного виступу стало забавною грою, яка визначає рівень свого перформансу. Одного дня зрозуміли, що жодного. Та і взагалі було гарно, ще й якась дама підійшла купити мерч, та і взагалі сказала, що приїхали з Мінська, щоб почути нас наживо.

Готуючи каву думаю над тим, що складніше – катати із дня у день чи суто у вихідні. Чи можна називати туром п’ятницю-суботу через тиждень? Навіщо взагалі їхати у тури? Пінка знову пролилась на плиту, яку уже не мив тижнів три.

Згадую архітектуру, яку вдалось зачепити боковим зором. Згадую поспіхом проведений саундчек та поспіхом застелену постіль у поїзді. Згадую якесь ранкове таксі та кількість випитого, щоб залишатися на ногах.

Знаю, чому вони не виїжджають зі столиці (майже ніколи). А якщо виїжджають, то розповідають тільки про постконцертні тусовки. А потім їдуть все рідше і рідше, ніби повільно згасають.

І що ж виходить, не їхати взагалі? В чому баланс? Із столиці «розмов тільки про погану інфраструктуру у провінції», а у провінції техно-танцулі проходять одразу після твого виступу. У провінції в тебе є три друга, яким ти роздаєш плюси – решта (десятків) – твоя публіка.

Українські тури – холодний душ. Але все ще душ, який очищує душу від зайвих думок про свою рентабельність на «ринку інді-музики». Практично професійний суїцид у часи, коли твої колеги все ще мріють про західні тури, а решта стали електронними продюсерами.

Український тур – це добровільно стрибнути у порочне коло і намагатись вибратись звідти при тямі. Єдина штука, яка тягне за сингулярність – ті (десятки) людей, яким по-справжньому не байдуже. Тому, збираючись промутити цю авантюру треба з самого початку стати на якусь сторону – що важливіше? Циферки на твоєму інстаграмі та кількість відбитих грошей, чи хоча б одна людина, яка танцює під твоєю сценою.

Хоча усю цю історію можна гарно загорнути у простиню красивого фотозвіту. Щоб столичні кенти (по цеху) тихо заздрили – а ти все ще їм розказуєш, як же ви класно потусувались.

Блять, я знову запізнююсь на роботу. Викликав таксі, включив Бульвара Депо «Катафалк» і чекаю наступного вік-енду, бо подорож ще не закінчилась.

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.